Переведенные сказки

Гліб Хвостиков, дівчинка Аліса і той, хто живе під ліжком

Перевод: Irina-jakuschenko

 Гліб Хвостиков гуляв у дворі – заліз на турнік, покачався на гойдалці, пару разів підкинув м'яча. Нудно. Район був новий, дітей у ньому мешкало небагато.

З будинку навпроти вийшла дівчинка дещо молодша за Хвостика. Дивна це була дівчинка, симпатична, кучерява, але сумна й худенька. Бліда шкіра, кола під очима. Вона обережно села на лавку й закрила очі.

Хвостик підійшов:

- З тобою все гаразд?

Тут він згадав про ввічливість і додав:

- Привіт, мене Гліб звуть, а тебе?

Дівчинка відкрила очі, подивилася на нього:

- Аліса. Я вже третю ніч не сплю.
- Чому? - Гліб здивувався. Він любив поспати, адже вночі снилися красиві, чарівні сни.

Аліса озирнулася й пошепки сказала:

- У мене під ліжком живе чудовисько. Я його боюся.

Хвостик відчув себе зовсім дорослим. Він давно не вірив у такі страшилки. Та й лісовичок Тюшка сказав, що по-справжньому поганими бувають тільки люди, а з монстрами завжди можна домовитися.

- Монстрів не буває, - суворо сказав Гліб. - Все це дурниці. Якщо дуже вже боїшся, спробуй зі світлом спати.

Він промовчав, що й сам іноді спав із включеним нічником. Дівчинка Аліса здригнулася:

- Та яке світло?! Воно там кігтями шкребе й виє, а іноді шарудить, ніби повзе. І вдень також!

- Мамі казала?

- Казала. Вона сміється.Хвостик згадав, як ще недавно сам запевняв маму, що у нього з-під ліжка по ночах вилізає зубаста черепаха, яка обов'язково колись нападе на нього. Мама пересунула ліжко, поставила під ним лампу, щоб не було темних місць, а ввечері читала Глібу казки. Він приблизно уявляв, що треба робити.

- Ходімо до тебе, подивимося на твоє чудовисько.

Кімната Аліси була світлою й симпатичною. Ляльки й м'які іграшки, пухнастий килим, розмальовки і фломастери. Біля стіни стояло ліжко.

Хвостик опустився на коліна, Аліса сіла поруч. Вона трималася, проте було видно, що вона боїться. Під ліжком було темно.

- Ось бачиш, нічого там і... - почав було говорити Гліб. Але тут загриміло, затремтіло, почулося виття! Дівчинка скрикнула й заплющила очі. Хвостикові також хотілося зробити те саме, але він тримався. Врешті-решт, він же чоловік!

- А ну, виходь! - загрозливо, точніше, йому хотілося вірити, що загрозливо, сказав Гліб. І пошепки додав:

- А то мамі скажу.

Гуркіт і брязкіт наближалися. Здавалося, з-під ліжка зараз вибереться величезний крокодил, що клацає зубами від голоду. Аліса тихенько заплакала.

Хвостик розлютився. Що ж це таке, справді!

- Виходь! - він схопив велику ляльку і стукнув нею по підлозі. Лялька закричала «Ма-ма-ма-ма», дівчинка схлипнула. Брязкіт припинився.

- Якщо ми вийдемо, ви нас не зачепите? - долинув від ліжка похмурий бас.

«Так їх там кілька», - подумав Гліб. Він розмірковував, як боротися з монстрами, проте думки якось стрибали. Видно буде.

- Не зачепимо.

І тут перед ним з'явилися два сірих мишеняти. Один був у касці і тримав у руках рупор, голова іншого була пов'язана червоною хусткою на кшталт піратської. Мишенята сердито дивилися на Гліба. Той ледве не розридався й тільки зараз відчув, як тремтять коліна.

- Алісо, не плач! Подивися на своє чудовисько!   

- А де ж той, страшний?

Миші виступили вперед:

- Це ми, - прогудів в рупор той, хто носив каску. - Я Семен, а він Прошка.

- Прохор, - поправило мишеня в хустці.

- І це від вас було стільки шуму? - Аліса не могла повірити, що її так сильно налякали маленькі миші. - Навіщо гуркотіли?

- Щоб нас не турбували, - пояснив Семен. - Люди мишей не люблять: відразу або кішку, або мишоловку, або взагалі труять. А так ніхто й не здогадався би.

- Так ви дівчинку зовсім налякали, - обурився Гліб. - Вона геть не спить зовсім!

- Не подумали, - Прохор опустив очі. - Хотіли просто, щоб під ліжко не лізла. Набрали гайок всяких і стукали ними. Тепер доведеться шукати нове місце.

- Не доведеться! - Аліса посміхалася. Вона вже встигла збігати на кухню, принесла сир, молоко та печиво. - Залишайтеся у нас, я нікому не скажу. Тільки не шуміть більше. Мишенята закивали. Вони спробували було потягнути частування в лапках, але все забрати не виходило. Тому Семен ліг, а Прохор навантажив на нього їжу й заштовхав під ліжко.

Діти засміялися. Гліб сказав:

- А якщо не зможеш заснути, порахуй овечок. Вони дуже люблять, коли їх рахують.

- Сьогодні я буду міцно спати, - очі Аліси вже не були такими втомленими. - Дякую тобі!

Хвостик біг додому й думав, що дівчинку треба познайомити з лісовичком. Надто вже багато в її голові всіляких дурниці. Це ж треба, чудовисько вигадала!   

Про маленьку Настусю

Перевод: Лапская Юлия (man4ester)

В одному із тих красивих великих будинків на окраїні міста жила маленька дівчинка. Звали її Настею. Були у неї мама, тато, і брат Олежик. Всі вони її дуже любили і завжди їй допомогали. А Настуся була дівчинкою неслухняною, бо постійно все робила по-своєму. Коли її просили прибрати іграшки, вона йшла дивитись мультики. Коли її звали обідати, Настя йшла гратися. Одного разу ввечері, коли мама поклала Настусю спати, дівчинка дістала свою улюблену ляльку і хотіла з нею позабавлятись.
- Я не буду з тобою грати, - сказала лялька, - ти мене завжди кидаєш на підлогу!

- Ну і не треба, - відповіла Настя. – Буду грати з зайчиком.

Настуся кинула ляльку на підогу і полізла в коробку за великим плюшевим зайцем. Але і зайчик не захотів гратись з дівчинкою. Він надув рожеві щічки і відвернув від неї свою симпатичну мордяшку.

- Подумаєш! - розсердилась Настя, і закинула його в дальній куток.

Хотіла Настуся погратися з м’ячиком, але той не захотів стрибати. Дістала вона скакалку, а та запуталась, і ніяк не хотіла розпутуватись. Настуся дістала всі свої іграшки, але ніхто не захотів грати з дівчинкою. Тоді Настуся сіла на ліжко і заплакала.
- Чому ви зі мною не граєте? – Витираючи сльози спитала дівчинка.
- Бо ти нас не любиш і розкидаєш по кімнаті, - хором закричали іграшки.
- Та ні, я вас люблю, - відповіла Настуся. – Я прибирати не люблю.
- А ми не любим ночувати на підлозі, - пояснила лялька. – Ми любимо порядок і коли ми всі разом.
- Добре, добре! Якщо я прибиратиму вас на місця, ви будете зі мною грати? - спитала дівчинка.
- Звичайно! – відповіла лялька, і протягнула до Насті свої іграшкові ручки.

З того часу Настуся завжди прибирала всі іграшки на місце, а вони більше ніколи не відмовлялися грати з нею.